Вы когда-нибудь пробовали грюши? Нет, не груши, а именно грюши. У них тонкий пронзительный вкюс.
"Очі"
„Політ. Політ душі і тіла. Інколи так хочеться розправити крила, забути все і всіх, відірватись від землі і просто полетіти. Полетіти туди, де нікого немає, де я буду один. Де будуть лише ворони, які так само одинокі як і я. Але я не знаю туди дороги. Можливо мій пістолет допоможе мені туди дістатись, а може моя катана? Хоча ні, не допоможуть, лише ворони знають дорогу, лише вони можуть мені її вказати, але і вони мовчать, не пускають мене туди. А може ще просто не прийшов час? Я не знаю...” - такі думки роїлися в голові у Акіто, коли він блукав порожніми вулицями брудного осіннього міста. Акіто був високим, струнким красенем з оксамитово-чорним волоссям, яке діставало його плечей. Його зелені очі не виражали жодних почуттів, вони наче завмерли і ввібрали в себе порожнечу. Його довгий чорний плащ розвивався на вітрі, рука в кишені тримала пістолет. Акіто був готовий у будь-який момент натиснута на курок. Але він просто блукав, не помічаючи нічого. Все в цьому світі втратило сенс для нього, нічого вже не гріло душу, він лишився один. Товариство йому складали лише чорні ворони, на яких він був так схожий...
„В цьому світі немає нічого окрім порожнечі, вона затягує, міцно тримає, а потім поглинає тебе. І ти просто перестаєш жити, ти навіть не існуєш, ти просто тінь, яка ніколи вже не знайде спокою, а твоя душа мертва. Кажете, душі не помирають? Ні. Вони помирають, зникають і більше ніколи не відроджуються. Адже ти сам вбив свою душу або тобі допомогли це зробити, її вбили твоїми руками. Але не можна когось звинувачувати в цьому. Адже саме твої руки наставили на неї дуло пістолета та натиснули на гачок, твої руки встромили в неї меч або катану, твої руки душили її горло, тільки твої... І нехай спіткає гнів пекла тих, хто заперечує це. Але чи існує те пекло? А рай?... Хто дасть відповідь на ці запитання? Мабуть, ніхто...” - ці роздуми не давали спокою молодому хлопцеві. Але раптом в його голову врізався образ. Образ молодої і красивої дівчини. Дівчини із сумними очима. Чарівна довговолоса білявка прогнала з його голови всі думки. Її образ пробудив якийсь спогад в голові Акіто, але він не міг зрозуміти, що це був за спогад. Проте біловолосу красуню з сумними очима він впізнав.
„Це вона! Вона, незрівнянна та єдина, прекрасна і неповторна! Моя Каіке!” - Акіто обернувся, але не побачив ту, яка заполонила його свідомість. Повз нього проходила звичайна дівчина, яка була повною протилежністю тієї, котру було названо Каіке. У неї була невиразна зовнішність: коротке каштанове волосся, бліда шкіра, тонкі губи, бідний одяг...
„Та ні, це не Каіке. Але чому вона привернула мою увагу, адже ця дівчина зовсім не схожа на неї. Проте щось в ній пробудило образ прекрасної Каіке. Але що?” - Акіто стояв та дивився у спину випадкової перехожої, яка потроху віддалялась від нього. Та раптом дівчина обернулась, і Акіто зрозумів...
„Очі! Ці повні суму та кохання очі. Єдині в світі!...”
„Політ. Політ душі і тіла. Інколи так хочеться розправити крила, забути все і всіх, відірватись від землі і просто полетіти. Полетіти туди, де нікого немає, де я буду один. Де будуть лише ворони, які так само одинокі як і я. Але я не знаю туди дороги. Можливо мій пістолет допоможе мені туди дістатись, а може моя катана? Хоча ні, не допоможуть, лише ворони знають дорогу, лише вони можуть мені її вказати, але і вони мовчать, не пускають мене туди. А може ще просто не прийшов час? Я не знаю...” - такі думки роїлися в голові у Акіто, коли він блукав порожніми вулицями брудного осіннього міста. Акіто був високим, струнким красенем з оксамитово-чорним волоссям, яке діставало його плечей. Його зелені очі не виражали жодних почуттів, вони наче завмерли і ввібрали в себе порожнечу. Його довгий чорний плащ розвивався на вітрі, рука в кишені тримала пістолет. Акіто був готовий у будь-який момент натиснута на курок. Але він просто блукав, не помічаючи нічого. Все в цьому світі втратило сенс для нього, нічого вже не гріло душу, він лишився один. Товариство йому складали лише чорні ворони, на яких він був так схожий...
„В цьому світі немає нічого окрім порожнечі, вона затягує, міцно тримає, а потім поглинає тебе. І ти просто перестаєш жити, ти навіть не існуєш, ти просто тінь, яка ніколи вже не знайде спокою, а твоя душа мертва. Кажете, душі не помирають? Ні. Вони помирають, зникають і більше ніколи не відроджуються. Адже ти сам вбив свою душу або тобі допомогли це зробити, її вбили твоїми руками. Але не можна когось звинувачувати в цьому. Адже саме твої руки наставили на неї дуло пістолета та натиснули на гачок, твої руки встромили в неї меч або катану, твої руки душили її горло, тільки твої... І нехай спіткає гнів пекла тих, хто заперечує це. Але чи існує те пекло? А рай?... Хто дасть відповідь на ці запитання? Мабуть, ніхто...” - ці роздуми не давали спокою молодому хлопцеві. Але раптом в його голову врізався образ. Образ молодої і красивої дівчини. Дівчини із сумними очима. Чарівна довговолоса білявка прогнала з його голови всі думки. Її образ пробудив якийсь спогад в голові Акіто, але він не міг зрозуміти, що це був за спогад. Проте біловолосу красуню з сумними очима він впізнав.
„Це вона! Вона, незрівнянна та єдина, прекрасна і неповторна! Моя Каіке!” - Акіто обернувся, але не побачив ту, яка заполонила його свідомість. Повз нього проходила звичайна дівчина, яка була повною протилежністю тієї, котру було названо Каіке. У неї була невиразна зовнішність: коротке каштанове волосся, бліда шкіра, тонкі губи, бідний одяг...
„Та ні, це не Каіке. Але чому вона привернула мою увагу, адже ця дівчина зовсім не схожа на неї. Проте щось в ній пробудило образ прекрасної Каіке. Але що?” - Акіто стояв та дивився у спину випадкової перехожої, яка потроху віддалялась від нього. Та раптом дівчина обернулась, і Акіто зрозумів...
„Очі! Ці повні суму та кохання очі. Єдині в світі!...”